Краплинка велетенської магії

Прочитана українською мовою казка «Краплинка велетенської магії» про переборювання страху – це вираз гостинності та відкритих обіймів для маленьких героїв, які прибувають до нас з України. Кожного з нас війна переповнює страхом, особливо війна нищить дитячі серця. Ми повинні робити все для того, аби діти відчували себе бажаними. Ми повинні їм ласкавим голосом побажати: «На добраніч!»

Одного літнього вечора над місто прилетіла розлючена гроза. З-під сірих хмар почали стріляти блискавки, а грім був таким гучним, що аж земля здригалася, і тут і там.

-      Ти боїшся? - лагідно запитала бабуся внука Михайлика.

-      Якщо чесно, то я трохи боюся, -  хлопчик кивнув головою. Я хочу, аби мій тато був поруч зі мною. Коли я з ним, я не боюся ані блискавок ані грому.

-      А що ж ви робите разом з татом, аби ти не боявся гучного гуркоту?

-      Зазвичай ми посеред вітальні ставимо намет і ховаємось у ньому, - почав розповідати Михайлик. Ми граємося, буцімто ми дослідники посеред величезного лісу, та чекаємо, коли мине гроза та ми продовжимо нашу подорож.

-      Ой, я, на жаль, не вмію ставити намет,  - відповіла на це бабуся.

Михайлик з порозумінням кивнув головою.

-      А якщо ми зателефонуємо татові та мамі? - запропонував він через якийсь час.

-      Вони просили їх не турбувати, бо вони на нараді, - похитала бабуся головою.

-      А якщо я тобі покажу фотографію твоєї мами, коли вона була маленькою? Знаєш, вона також завжди боялася, коли надворі стріляли блискавки і гримів грім?

-      І що її могло заспокоїти та розрадити? - зацікавився Михайлик.

-      Казка про велетнів. Хочеш, я її тобі розповім?

-      Ну, звучить цікаво, - усміхнувся Михайлик.

-      А ти вже колись чув, що велетні начебто насправді існують? - почала розповідати бабуся.

-      Насправді? - запитав Михайлик і пригорнувся до бабусі.

-      Ніхто точно не знає, де знаходиться їхня країна, - продовжила бабуся. Про їхню країну можна дізнатися з віршів та оповідань, але ніхто її ще ніколи не знайшов і там не побував. Це одна з найбільших таємниць у всьому світі, від якої багато людей просто відмахуються руками. Аби люди та велетні жили на одному й тому самому світі? Таке просто не може бути, кажуть вони.

-      Проте, люди би точно велетнів знайшли! - розмірковував вголос хлопчик.

-      Може це й насправді так, - погодилася з ним бабуся. Але якщо країна велетнів дуже добре захована?

-      А для чого велетням взагалі ховатися? - здивувався Михайлик. Вони ж великі. А якщо ти великий, тобі не треба нічого боятися.

-      Насправді велетні мали би бути дуже боязкими створіннями! - розповідала бабуся. Тому вони живуть у глухому лісі, оточеному високими горами. Потрапити до них неможливо. Там вони мешкають у гарному селі, в хатинах, які вони самі побудували. Майже все, що вони створюють, вони роблять міцним, великим та потужним. Але коли вони чогось бояться, то їм стає дуже моторошно. Наприклад, коли починаються спалахи в небі від блискавок та починає гриміти грім. Саме тоді вони обіймають один одного та сильно пригортаються один до одного, і то так міцно, що в них аж починають хрустіти кістки. А коли вони починають плакати, з їхніх очей течуть велетенські сльози, а коли вони пчихають...

-      Тоді тремтить весь світ, разом з місяцем на небі, - доповнив бабусину розповідь Михайлик.

-      Ні, ні, коли вони пчихають, то роблять це дуже тихенько, - пояснила бабуся онуку. Люди би їх відразу знайшли, якби хтось з них голосно пчихнув. Велетні все роблять для того, аби не пчихати, і для цього вони п’ють багато велетенського чаю. Зрозуміло, з велетенських горняток.

-      А який чай вони п’ють? - зацікавився Михайлик.

-      Майже такий самий як той чай, що я приготувала для тебе, — відповіла бабуся. Той чай є заварений на різних  травах.

-      Цікаво, - Михайлик кивнув головою. Але… чому ж велетні бояться людей?

-      Якщо добре подумати, то вони, напевно, дуже люблять свій спокій. Вони не люблять бути у товаристві, їм достатньо бути лише один з одним.

-      Їм заважають машини, мотоцикли, літаки та екскаватори, які гуркотять і випускають дим?

-      Може й так, - погодилася бабуся і кивнула головою. Кожний день вони дбайливо бережуть свій спокій. Вони все роблять для того, аби не  пчихати, не хропіти і не гомоніти без потреби. Крім того, ти повинен знати про ще одну річ. Завжди, але насправді завжди-завжди, двоє з них стоять на сторожі.

-      Стоять на сторожі?

-      Так, їхня сторожа є дуже особливою. Два велетні вишиковуються біля входу в долину, а потім обіймаються. Завдяки силі велетенської магії вони перетворюються на дві височенні круті гори, закриваючи будь-який доступ до своєї країни. Якщо хтось наважиться перелізати через круті скелі та урвища, вони люб’язно відрадять його від цього.

-      Але як їм це вдається робити? - зацікавив Михайлик.

-      Вони можуть людиною потрусити або обережно на неї подути вітром, або вщипнути її за ногу, – посміхнулася бабуся. Але не сильно, а лише так, аби людину ледь налякати, але не завдати їй болю.

-      За ногу, — усміхнувся Михайлик.

-      Тієї весни батькам дівчинки, яка називається Маленька, випав час стояти на сторожі, – продовжила бабуся. У велетнів є таке правило, що вони заступають на сторожу раз на сім років. Довгі три місяці стоять на варті мама і тато, охороняючи вхід у долину, а сторожу з двох велетнів заборонено турбувати.

-      А хто є та дівчинка, яка називається Маленька? - поцікавився хлопчик.

-      Маленька – це ім’я велетенської дівчинки, яка також мешкає в захованій долині. Їй зовсім не подобалося, що її тато і мама повинні були стояти на сторожі, – розповіла бабуся. Але так мало бути, бо є таке правило. Вхід у долину завжди повинні оберігати два велетні, які дуже сильно люблять один одного, найбільше на світі. Бо інакше вони б не витримали три місяці разом, міцно обійнявшись та з’єднавшись в одне ціле.

-      І тому дівчинка з ім’ям Маленька так боялася?

-      Вона дуже-дуже боялася, - кивнула бабуся. Дівчинка з ім’ям Маленька сиділа біля вогнища та вдумливо дивилася перед собою. Я розумію, що ви повинні піти разом, - прошепотіла вона. Але хто мене вранці розбудить і принесе мені горнятко гарячого і запашного чаю? Хто мене відведе у дитячий садочок? Хто мене пожаліє, коли я вдарюся, хто буде зі мною гратися м’ячиками? І хто мені заспіває колискову ввечері, коли я піду спати? Саме ту нашу колискову, яку знаємо лише ми. Ту, яку ми самі придумали.

-      На три місяці ти підеш до бабусі з дідусем, — втішила її мама й міцно пригорнула до себе. Ти знаєш, вони вміють приготувати дуже смачний чай. А також вони добре знають, де твій дитячий садочок, і вміють тебе пригорнути та розважити, коли тобі захочеться плакати. А дідусь вміє дуже майстерно гратися м’ячиками, а, спостерігаючи за його грою, серце саме радіє…

-      А що буде з нашою колисковою? - тремтячим голосом запитала дівчинка з ім’ям Маленька.

-      А якщо ми з тобою домовитися наступним чином? — запропонувала мама. Коли ти ввечері підеш спати, ти заспіваєш в ліжку перший куплет колискової пісні. А вітер підніме в повітря краплинку велетенської магії та принесе колискову пісню до нас. Ми тоді з татом будемо знати, що ти якраз тоді лягла в ліжко і почнемо тихенько разом співати. Колискова пісенька повернеться до тебе відлунням і допоможе тобі міцно заснути.

-      Лише краплинка велетенської магії? — тихо повторила дівчинка-велетень  з ім’ям Маленька. Я згідна, ми будемо робити саме так.

-      Краплинка велетенської магії може зробити дуже багато, — усміхнулася мама-велетень і ніжно пригорнула донечку до себе. Ти взагалі не будеш боятися, бо ми будемо знати, що з тобою все добре, а три місяці промайнуть швиденько.

-      Бабусю, ти насправді думаєш, що на світі існують велетні? — запитав Михайлик.

-      Я переконана, що вони існують, — кивнула головою бабуся.

-      Я так само боюся, як і дівчинка з ім’ям Маленька, коли зі мною немає мами і тата, — зашепотів Михайлик. Боюся, що вони можуть мене забути. Або з ними може щось трапитися. Або…

-      Слухай, жодного разу не сталося, аби вони не прийшли за тобою і тебе не забрали додому!

-      Так, це правда.

-      І сьогодні буде точнісінько так само. Мама і тато дівчинки з ім’ям Маленька повернулися через три місяці додому та міцно-міцно обійняли свою донечку.

-      Що аж кістки хрустіли? — запитав Михайлик.

-      Так, саме так, — усміхнулася бабуся.

-      Бабусю, знаєш що? Навіть казка, яку ти мені розповіла, була краплинкою велетенської магії. Тим часом надворі перестав падати дощ, перестало блискати і гриміти, і мені вже не страшно, — посміхнувся Михайлик.

-      Ой, так, насправді, — усміхнулася бабуся. Ми можемо подолати страх або співаючи пісню, або слухаючи казку, або сидячи в наметі, який стоїть посеред вітальні. Ось так, і, звичайно, міцно обіймаючись.

-      Але ми можемо також налякати і сам страх, — здогадався Михайлик. Як на твою думку, він би втік від мене, якби я  йому сказав: «Йди від мене геть, ти, страшне страховисько?

-      Може й так, — кивнула головою бабуся. А тепер ми з тобою вип’ємо чаю, бо вже дуже скоро прийде за тобою мама.

-      Ой, все минуло так швиденько, – сказав Михайлик.

-      Бабусю, ми будемо пити з тобою такий чай, який п’ють велетні?

-      Майже такий самий, — усміхнулася бабуся. І з великого горнятка.

Зі словенської мови на українську переклала Наталія Глажар Берчіч.